• Ви знаходитесь тут:

• Головна
• Пам’ятаємо, перемагаємо!

1. ГАВРИШ ПЕТРО КУЗЬМОВИЧ

Мій дід, Гавриш Петро Кузьмович, народився у 1917 році в селі Лосинівка. Мати батька померла рано, то ж його виховувала тітка.

Восени 1938 року діда призвали до лав Червоної Армії. На той час він уже був одружений і у нього тільки-но народилася донька – моя мама Ганна Петрівна. Бабуся згадує, що, перш ніж покинути дім, її чоловік ліг поруч з донькою, міцно її обняв і довго так лежав на ліжку.

Служив дід у Казані, був механіком-водієм танка. Був, як сам говорив, в ударному батальйоні, що йшов у авангарді. Додому мав повернутися восени 1941 року. Війна внесла корективи у його плани. Воював у Білорусії, де військова частина потрапила в оточення. Мало не потрапив у полон до німців. Спасла його, як він розказував, якась місцева жінка.

Далі шлях лежав до партизанів. Петро Кузьмович воював у складі 208-го партизанського полку імені Сталіна. Був командиром відділення розвідки.

Свою назву полк отримав тому, що командир цього полку полковник Володимир Іванович Нечипорович командував раніше 208-ю мотодивізією. Дивізія потрапила в оточення. Тут, в Білорусії, Нечипорович об’єднав два партизанські загони і створив цей полк. Пізніше в Могилівській області створив партизанське з’єднання до якого входили 22 загони. Діяв полк ефективно. А його командира звинувачували в тому, що в тилу ворога створив не партизанський, а майже армійський полк з жорсткою дисципліною. І місцеве населення до полку не брали, лише військових, таких, як мій дід. Нечипоровича через доноси забрали до Москви, а згодом ув’язнили. Він відкидав усі звинувачення і оголосив голодування. Помер від виснаження. Окупаційні війська не змогли зробити того, що зробили каральні органи: знищили командира. У 1952 році його було реабілітовано.

У 1944 році полк, у якому воював дід, брав активну участь у визволенні Білорусії, взаємодіючи з 61-ю армією 1-го Білоруського фронту. Саме в цій армії з1944 року у складі 38-ї інженерно-саперної пінської бригади служив Петро Кузьмович. Був водієм окремого легкопереправочного парку. У складі бригади брав участь у визволенні Прибалтики, зокрема, Риги. Пройшов Польщу. Наприкінці війни Петра Кузьмовича було нагороджено орденом «Красной звезды».

38 інженерно-саперна бригада, в якій воював дід, брала участь у забезпеченні наступу 61-ї армії від річки Одер до Ельби і оволодінні німецькими містами провінції Бранденбург, а до цього – забезпечення наступу армії в Білорусії, Прибалтиці, Польщі.

Очевидно, що мій дід був чоловіком безстрашним, сміливим, винахідливим.

В орденській книжці є два записи: два ордени Червоної зірки. Перший орден дід заробив на початку війни. Зараз вже немає в кого про це запитати. А ще він нагороджений медаллю «Партизану Отечественной войны» І ступеня, орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, медаллю «За победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.», численними ювілейними медалями. Дід їх не цінив, визнавав лише ті, що були ним здобуті в роки війни.

Військова частина, в якій воював Петро Кузьмович, пішим маршем дійшла до Бреста, потім залізницею до Ростова. Там мій дід закінчив війну. Можна сказати, що пів-Європи пройшов-проїхав.

На початку 1946 року частину було розформовано, і дід повернувся додому. Бабуся згадувала, що їй хтось повідомив, що її чоловік йде додому. Вона в той час пряла. З цією прядкою вона бігала по хаті від печі до дверей, не знаючи, що їй робити.

Найцікавішою була зустріч з донькою. Вона, моя мама, забралася на піч і ніяк не хотіла йти на руки до батька. Говорила: ти не мій батько, у мого батька немає ніг. Не відразу зрозуміли, в чому справа. Виявляється, фото батька були не на повний зріст, от дитина й вирішила, що у її батька немає ніг. Дід згадував: пішов з дому, коли Галі було вісім днів, а прийшов, коли їй ішов восьмий рік.

Про війну Петро Кузьмович говорить не любив. Коли чув пісню «Білорусія» у виконанні ансамблю «Песняри», плакав. Одного разу, у його відсутність, сусід попросив у бабусі дідові нагороди, щоб сфотографуватися. Дід був чоловіком емоційним – бабусі явно не поздоровилося. Він вважав, що нагороди треба заробити, заслужити, а не користуватися чужими.

Прожив 77 років. Працював водієм, потім слюсарем. Цікавий факт: пройшов усю війну, горів у танку – єдиний з екіпажу залишився в живих, був весь час на передовій лінії вогню, наражався на небезпеку у розвідці… І – за всю війну – не мав жодного поранення. Лише одну легку контузію. Доля була милостивою до нього.

Зацікавившись – запізно – історією свого діда, збираюся продовжити дослідження.

Авраменко Ніна Дмитрівна, учитель історії Лосинівської ЗОШ І-ІІІ ст.

2. НЕЧВАЛЬ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ

Нечваль Василь Іванович – кулеметник 1198-го полку 359-ї стрілецької дивізії 6-ї армії 1-го українського фронту. Народився 9 лютого 1923 року в місті Ніжин Чернігівської області в сімї робітника. Закінчив 7 класів неповної середньої школи. Працював на бондарному заводі.

У вересні 1943 року призваний до лав Червоної армії. З цього часу воює у 1-му українському фронті кулеметником 1198 стрілкового полку 359 стрілкової дивізії. У січні 1945 року молодий боєць відзначився при форсуванні дивізії річки Одер. Він вночі переплив на плоту річку на пусту баржу переніс кулемет. Зранку почав стріляти по німцям, відволікаючи їх від основних сил підрозділу. Був поранений, але не залишив поле бою, брав участь у відбитті шести атак противника. Згодом Василь Іванович ще не раз доводить свою сміливість. Особливо в дні штурму міста- фортеці Бреслау. Всюди були жорстокі вуличні бої. Багато будівель переходило з рук в руки. В одному з кварталів міста, в будинку закріпилося п’ять радянських солдатів. У їх числі був і Нечваль Василь. Не менше сотні німців почали наступ, однак бійці відповіли вогнем.Від кулеметного вогню було вбито близько двадцяти. Перша атака гітлерівців захлинулася, відступила. Ворог планував наступ з іншого боку, однак наші воїни розгадали задум і перемістилися, знову відкрили вогонь. Здавалося, що в будинку не п’ять а взвод солдат. Після декількох спроб німці пішли на штурм однак знову невдало. Цілу добу тривав бій. Серед німців безліч вбитих, а серед радянських бійців жодної втрати крім легких поранень від скла та каміння. Однак в команди закінчилися патрони і нацисти осмілівши рушили в на територію кварталу. Раптом Нечваль побачив на сходах двох німців. Стріляти було нічим. Він вирішив вступити в рукопашний бій. Сховавшись за дверима, почекав поки ті підійдуть. Німці ввійшли і він ззаду вдарив першого прикладом автомата, а з іншим почав боротися. Покотилися по сходах. В цей момент нарешті нагодилося радянське підкріплення. Німці здалися.

Після Бреслау Василь Іванович продовжив бойовий шлях до Берліна, маючи дві медалі.

Через рік після війни, Василя Івановича несподівано викликали до райвійськкомату і почали вітати з присвоєнням звання Героя Радянського Союзу. Показали указ Президії Верховної Ради СРСР, за яким в числі нагороджених значилось і його прізвище.

Схоже однофамілець, - не повірив Василь Іванович, – я ж на фронті був просто солдатом… Лише через рік він дізнався, що на всіх захисників Бреслау командування оформило документи на присвоєння звання Героя Радянського Союзу.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 червня 1945 року за мужність та героїзм, Нечвалю Василю Івановичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота зірка» (№ 8 154). Крім цієї нагороди мав ордени Леніна (1945) і Вітчизняної війни 1-го ступеня (1945), медалі.

Після війни Василь Іванович жив і працював в м. Ніжин. Майже відразу після війни він одружився на дівчині Марії, яка, до речі, повернулась з німецької неволі. Мав сина Володимира та двох доньок Світлану і Лідію. Помер 24 листопада 1991 року.

Лабузько Світлана Миколаївна, учитель історії Безуглівської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Коментарi